Збірка оповідань «Свині»

Рецензія на збірку оповідань «Свині»

М’ясо і кров. А ще, звичайно, сало. Жорстко та безжально. Трешово або витончено.

Все це про збірку оповідань «Свині», ось уже четверту, що виходить під егідою фензіну «Підвал». Цього разу під однією обкладинкою зібрано фанфік від дванадцяти авторів на тему свиней (у прямому чи переносному значенні цього слова, залежно від того, наскільки далеко зайшла уява кожного/ої з них).

Книга відкривається вступною статтею Максима Деккера про сплетерпанк, його сутність, значення та представників (серед яких є багато всесвітньо відомих імен). А відтепер є й імена вітчизняні. Які чи не першими спробували залатати червону пляму в українському літературному горорі.

Перше оповідання — від уже згаданого одеського письменника та публіциста Максима Деккера. «Тріск хребців» — це історія про Федю Муравйова, з яким усе не так просто, як може здатися спочатку. Захоплива історія, написана далеко не банальними фразами й пересипана цікавими метаформами (“Неонове цунамі захлеснуло вулицю. Ріка тусовщиків упадала в палац вечірок.”, “Чавунні змії з клапанами звивалися і пихкотіли обпікаючою парою.”) налаштовує на певний (спокійний/тривожний) лад, який, кінець кінцем, мусить урватися. Кінцівка ламає всіх. І персонажів, і читачів.

Оповідання «Бодун» — це кривава притча, в якій, як і годиться, не обійшлося без моралі. Резидент фензіну ужгородець Василь Лавер оповідає про синдром похмілля та вчинки, які робляться на гарячу голову, і до чого це призводить.

Володимир Кузнецов, письменник із Сєвєродонецька, своїм нетиповим творінням під назвою «Знаряддя» якісно вирізняється з-поміж решти оповідань збірника. І справа не тільки в тематиці, часовому та просторовомі фоні, а скоріше в атмосфері, живих персонажах, простих дрібницях. Читаючи цей твір, ти віриш написаному, бо ніби бачиш усе перед очима.

Український журналіст Олег Стецюк у своєму оповіданні «Кістяний дім» розказує найжахливішу та найогиднішу з усіх історій цієї підбірки, події якої відбуваються у не найкращі для України часи у рідному для автора Дрогобичі. Жахливо лаконічно.

Насамкінець виділю ще одне оповідання — «Різник» (автор Назарій Вівчарик). Бандитські розбірки 90-х, естетика комп’ютерної гри “Hitman”, дуркуваті стереотипні герої і майже театральне дійство в камерних умовах — оповідання розраховане явно на невибагливого читача. Проте ностальгійна усмішка після прочитання спалахнула і довго не гасла.

Не зрозумілими для мене залишилися лишень «Священні мощі» Ксенії Формос. Суть оповідання зводилася до обігрування вислову “біситися з жиру”, чи там був якийсь невловимий для мене сенс?

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *