1967: Тичина vs. Сіменона у боротьбі за Нобеля

1967: Тичина vs. Сіменона у боротьбі за Нобеля

Традиційно на початку року Шведська академія публікує лонґ-ліст кандидатів на Нобелівську премію з літератури 50-річної давнини.

На відміну від решти популярних літпремій, які формують довгі та короткі списки своїх номінантів і наввипередки виставляють їх на оглядини для всіх охочих, щоб ті мали змогу скуштувати, поплямкати і як годиться розсмакувати претендентів (що в медіаепоху стрімкого руху та поширення інформації не дивно, а навіть закономірно), ця ж має свою особливість нерозголошувати імена тих, хто може її отримати. Це добряче тримає напругу серед читацької авдиторії. У літературних гуртках, на форумах і тоталізаторах точаться палкі суперечки, кому ж перепаде ласий пиріг, приблизно напорівну зроблений зі слави (очікуваної; тут немає певності) та багатства (гарантованих 8-10 мільйонів шведських крон). І навіть після оголошення результатів члени Шведської академії зобов’язані зберігати мовчання не менш, ніж півстоліття.

З одного боку, це й на краще. Бо ні з ким буде порівнювяти лауреата премії (хороший він чи ні; пише чи калякає; не вміє чи не хоче etc). А оскільки інші кандидати невідомі, то й говорити немає про що. З іншого боку, вся увага зосереджується на одній особі – переможцеві (зрідка переможцях), і не розсіюється на кандидатах. А їх може бути сотня чи й дві. Тож звання “Номінант на премію Нобеля” у такому разі видавалося б просто сміховинним, адже за п’ять років роздавання таких титулів назбиралося б близько тисячі достойників.

Список кандидатів на Нобелівську премію 1967 року
Список кандидатів на здобуття Нобелівської премії з літератури 1967 року (частина документа)

Отож, 2 січня 2018 року на офіційному сайті Королівської академії у публічному доступі з’явився список номінантів на найпрестижнішу літературну премію світу. Із документу, що складається з шести листів паперу, за допомогою друкарської машинки рясно всіяного іменами ініціаторів і їх protégé, бачимо, що висуванцями 1967-го року було 70 кандидатів.

Тут присутні майстри слова, які з часом таки отримають своє (Кавабата Ясунарі, 1968; Семюел Беккет, 1969; Пабло Неруда, 1971; Еудженіо Монтале, 1975; Сол Беллоу, 1976; Клод Сімон, 1985). Або не отримають (список вийде чималенький, тож виділимо лише декількох: Макс Фріш, Вітольд Ґомбрович, Жан Жене, Ґрем Ґрін, Ернст Юнґер, Андре Мальро, Місіма Юкіо, Езра Паунд, Дж.Р.Р. Толкієн, Роберт Пенн Воррен, Тар’єй Вессос, Торнтон Вайлдер). Але, як то пишуть, Jedem das Seine.

А ще тут можна віднайти й українські прізвища. Примітно, що Павло Тичина у списку фігурує двічі. Один раз як єдиний пропонований кандидат на здобуття премії Нобеля. Іншого разу вже в компанії Івана Драча та Ліни Костенко. В обох випадках кандидатуру українського письменника пропонував професор Гарвардського університету Омелян Пріцак. Цікаво, яку заявку він відправив першою? Самого Тичину, бо безпомильно вірив у його поетичний талант? А потім подумав, що одного Павла Григоровича буде замало, і наступного разу додав ще два імені, щоб було солідніше. Але як ми знаємо, жоден із варіантів не спрацював.

Нагороду отримав гватемальський письменник Мігель Анхель Астуріас. А саме, «За яскраве творче досягнення, в основі якого лежить інтерес до звичаїв і традицій індіанців Латинської Америки». Тичина цілком міг би отримати премію з формулюванням «За яскраве творче досягнення, в основі якого лежить інтерес до звичаїв і традицій українців Російської імперії (згодом Радянського Союзу)». Але не склалося.

До речі, Астуріаса також пропонували двічі: як самостійного висуванця, так і в парі з Хорхе Луїсом Борхесом. Останній (та що ж це таке! того року також двічі сватаний до Нобеля), очевидно, не приглянувся членам поважної комісії, адже на початку 60-х тільки те й робив, що швендяв по Європі, тож майже нічого не публікував. Лише у 1965 році побачила світ його коротенька збірка поезій «Для шести струн». Та цього було явно замало для перемоги. З такою роздачею скоріше б уже Тичина отримав премію. Але не все так просто, як видається на перший погляд. В українського поета був таємний супротивник – всесвітньовідомий французький прозаїк. Тож битва у кулуарах точилася б запекла, і невідомо, чим би все скінчилося. Недаремно нагородили політичного біженця, яким був Астуріас добру жменю років. З цим кандидатом було все зрозуміло з самого початку.

Однак, повернімося до ймовірної боротьби за нагороду між двома літературними мастодонтами. Джастін О’Браєн, професор Колумбійського університету (Нью-Йорк), вочевидь, так захоплювався літературними прийомами, стилістичними іграми та карколомними сюжетними поворотами французького метра, що запропонував на розгляд поважному журі кандидатуру, – тягуча пауза; бій литаврів; конферансьє готується до оголошення, – автора детективів Жоржа Сіменона. А чому б і ні? Сіменон тільки з 1965 по 1966 рр. написав аж три чудові романи про комісара Меґре. І кожна на вагу золота. Або, принаймні, паладія. З усіх книг, хоча б одну з яких читав чи не кожен любитель загадок, сміливо можна будувати Ейфелеву вежу або Тріумфальну арку. І вона вийде величенькою, бо це понад 200 романів.

Але як би сприйняла публіка новину про вшанування такого поважного і любимого всіма автора? Ви знаєте, як. Вже маємо Патріка Модіано та Казуо Ішіґуро. Люди досі на них плюються, а ті все не відмиються. Тож мудрим рішенням було вкотре возвеличити літературні вершини щойно нагородженого Міжнародною Ленінською премією «За зміцнення миру між народами» письменника з Гваделупи… ем, Гвадалахари… перепрошую, з Гватемали.

Fin.

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *